Андрій, як завжди, поспішав. “І чому того часу так не вистачає? - думав чоловік. От і сьогодні змушений був трохи затриматись на роботі в коледжі, через що тепер запізнюється на заняття зі своїми “вечірніми студентами”, як він їх називає”. Як і він, після роботи вони поспішають на заняття Біблійного інституту, де Андрій викладає курс вивчення Слова Божого.
Чоловік з нетерпінням поглядав на годинник. Та тролейбус, як на зло, їхав повільно, часто зупинявся: то йому штанги злітали, і водій, неквапом надівши рукавиці, йшов їх поправляти, а то ще чомусь. Хвилини на годинику, навпаки, так швидко пролітали одна за одною, що Андрій у душі вже почав трохи нервувати. І коли тролейбус нарешті зупинився на потрібній зупинці, чоловік поспіхом вистрибнув із нього.
Перетнувши вулицю, Андрій підбігцем попрямував між будинками. Завернувши за ріг магазину, він зауважив, що хтось до нього звертається. По інерції ступивши ще два-три кроки, Андрій повернув голову на голос. Під стіною, з простягнутою рукою стояв чоловік похилого віку. В Андрія навіть промайнула думка: не гаючись, пройти мимо. Такі випадки останнім часом стали звичними, якби не та рука. Не можна проходити байдуже повз простягнуту до тебе руку! Андрій зупинився, глянув на чоловіка. Той стояв з непокритою головою, сиве волося стирчало в різні боки, мабуть, давно не бачило ні мила, ні гребінця. Одягнутий у зім’ятий костюм невизначеного кольору і таку ж сорочку. Обличчя в прохача було одутле, жовто-зелене, під бездумними, сльозливими очима висіли темно-сині мішки; ніс, який, напевне, раніше підкреслював інтелігентність чоловіка, тепер говорив про велике духовне падіння, демонструючи явні ознаки любителя спиртного.
- Подайте пару копійок, я зранку ще нічого не їв, - перервав захриплим голосом Андрієві спостереження чоловік, що нетерпляче простягав до нього тремтячу руку з капелюхом.
“Мабуть, випиває, і то добряче”, - подумав Андрій і, не стримавшись, сказав:
- Не дам, ви їх однаково проп’єте ?
- Ні, ні, пане, я вже зав’язав, покинув, - заквапився незнайомець.
- Добре, я дам вам більше, ніж кілька копійок, - куплю вам хліба. Згода ?
- Згода , - мить помовчавши, сказав чоловік і спантеличено поглянув на Андрія, який залишивши чоловіка, швиденько пішов до магазину.
За кілька хвилин він вийшов звідти з буханцем білого запашного хліба.
- Ось візьміть. Господь нас вчить не обминати руку прохаючого. Але Бог може дати вам більше, ніж я, більше, ніж варта ця хлібина. Він може знову повернути вас до життя, і через деякий час ви вже не будете просити, а будете давати іншим. Вам хочеться зазнати таких змін?
Чоловік переминався з ноги на ногу й мовчав.
- А ви маєте Євангеліє? - запитав Андрій.
- Було колись, та хтось узяв почитати й не повернув, - відповів чоловік.
- А ви хочете його мати?
- Хочу, - не довго думаючи, сказав і зазирнув довірливо Андрієві в очі.
- Добре. Я зараз дуже поспішаю, але якщо ви скажете мені свою адресу, то завтра чи післязавтра ввечері я прийду до вас і принесу вам Євангеліє. Домовились ? А тоді ми зможемо поговорити про все.
- Домовились, - відказав новий Андріїв знайомий.
- А тепер, будь ласка, розкажіть мені, де ви живете.
Чоловік, назвавшись Павлом, розтлумачив Андрієві, як потрапити до його помешкання. Поспіхом попрощавшись із чоловіком, Андрій побіг далі. На заняття він явно запізнювався.
Наступного дня, збираючись на роботу, Андрій поклав у портфель “Новий заповіт”. ”Шкода, що я тоді чомусь не мав його з собою. Та, може, це й на краще: зайду до Павла, розповім йому про Бога, про те, що Господь любить і його, що Він хоче, аби Павло теж був спасенний”, - думав Андрій.
З цими думками Андрій поїхав на роботу. Цей день для нього виявився не менш напруженим, ніж попередній, і коли він повернувся додому, був уже пізній вечір. Викладаючи з портфеля різну літературу, щоб підготуватись до завтрашніх лекцій, він помітив між книжками Євангеліє, яке поклав зранку до портфеля. Сумління докоряло чоловікові: “Чому не відніс за призначенням?” Андрій присів на стілець, йому стало незатишно, незручно від того, що так заметушився і забув про свою обіцянку. Не вагаючись, знову поклав книжку в синій палітурці у портфель. Може, завтра вдасться знайти час, щоб забігти до Павла.
Але наступні дні були сповнені роботою, турботами і клопотами.
“Що це таке? Чому того часу мені так не вистачає? - думав Андрій.
- Два тижні пролетіли, як один день, а я ще так багато не встиг зробити.” Як ось, перекладаючи папери в портфелі, чоловік помітив сині палітурки Євангелія. Євангеліє...Євангеліє для Павла... “Ай - я – яй! Що в мене за голова! Я ж обіцяв, що зайду до нього і принесу книжку.”
Андрій гарячково почав шукати адресу Павла. Він чомусь так розхвилювався, що у нього аж руки почали тремтіти. Де ж вона? Де ж вона ?..Невже загубив? Не може бути ?.. Ні, ні, є! Є, ось вона! Чоловік зрадів. “Аж спітнів, - сказав сам до себе. - Добре, що знайшов... Потрібно обов’язково занести книжку, нехай читає й рятує душу...” Він поглянув на годинник. Пізно... Сьогодні вже надто пізно. “Однак завтра неділя, отож, після зібрання зразу ж піду до Павла. Не піду обідати, а розшукаю його”, - розмірковував стомлено, вкладаючись відпочивати.
Цього разу Андрій відклав усе і, нарешті знайшов час для відвідування Павла. Після зібрання відразу пішов до нього. Його будинок не довелось довго шукати, місто не таке вже й велике, майже кожен куточок знайомий.
Андрій піднявся сходами на третій поверх. Ось і потрібна йому квартира. Натиснув на кнопку дзвінка. Почекав і ще раз подзвонив.
За дверима почулось човгання. “ Добре, що застав удома,” - подумав Андрій. У нього наче гора з плечей звалилася.
Двері відчинилися. На порозі стояла літня жінка.
- Вам кого ?
- Павла. Він живе тут?
- Не живе, - жінка чомусь опустила очі, а потім і голову.
“Обманув, обманув, - розчаровано подумав Андрій, - цього слід було чекати, а я ще й переживав за нього. Андрій повернувся, щоб піти геть.
- А що ви хотіли від Павла?, - почувся за плечима голос жінки.
Андрій повернувся і глянув в її насторожені очі.
- Я обіцяв йому Євангеліє принести. Він сказав мені, що живе за цією адресою.
- Я ж вам сказала, що не живе, - видихнула жінка. Трохи помовчавши, вона додала зовсім тихо: - Вже не живе, помер...
- Помер? - спитав розгублено Андрій, знімаючи шапку. - Як помер? Я ж ним два тижні тому розмовляв!
- То було два тижні тому. Але для тих, хто так страшно п’є, як Павло, це великий строк. Така людина може померти кожної хвилини. Та й ніхто за ним не пильнував, бо жив самотою, без родини. Казали, правда, сусіди, що в останні дні чекав на когось... Можливо, то вас він дожидався?
Андрія аж пересмикнуло. Слова вдарили боляче, наче обухом, по голові. Світ закрутився йому перед очима, і він вхопився за стіну.
- Вам погано?, - почув, здалеку голос жінки.
- Погано... Дуже погано, - відказав Андрій побілілими губами, кутики яких зрадливо затремтіли.
- Може, вам води винести ?
- Ні, ні, дякую. Я піду.
І він поволі пішов. Плечі йому опустились, голова схилилась на груди... Андрій йшов сходами униз, тримаючи під пахвою шапку і притискаючи до грудей Євангеліє. По його щоках текли сльози й скапували на синю палітурку Книги, що вже не могла допомогти покійному Павлові. А все тому, що він, Андрій, своєчасно не виконав обіцянки. Чоловік йшов тротуаром, не помічаючи перехожих, що здивовано озиралися на нього, бо світ перед ним застилали сльози розкаяння, які безперестанку котилися з очей.
“ Прости, мене, Боже, - думав Андрій, - прости за Павла, прости за Євангеліє, яке мав би він отримати, але не отримав з моєї вини. Як шкода мені, Господи, як я каюсь в тому, що не знайшов часу для свого ближнього.... Так, він мене обманув, бо сказав, що покинув пити, а насправді й далі продовжував це робити... Але ж це хвороба, це залежність, якої важко позбутися без Божої допомоги - я мав би не забувати про це... Однак адресу дав свою, не обманув. Він, напевне, чекав мене, на ту допомогу, яку я мав би подати йому... А я. Я не знайшов для нього часу... Господи, як тяжко я завинив перед Тобою, прости мені... Це урок для мене, дуже серйозний урок. Я мушу, я зобов’язаний розповісти цю історію іншим, щоб подібне не повторилося з моїми братами та сестрами, які несуть благу вістку людям... Щоб вони не повторили мою помилку, щоб не повторили... Щоб не відкладали на потім те, що треба робити сьогодні, зараз... Щоб завжди знаходили час для спілкування з людьми аби розповісти їм про Голгофську жертву Ісуса Христа... Щоб не запізнювалися, як запізнився я...”
Андрій вийшов за кафедру. Сьогодні, як і кожної неділі, він проповідуватиме Слово Боже. Завжди говорив тихо, лагідно, слова його торкалися душ слухачів, та сьогодні, коли заговорив, голос його болісно затремтів:
- Якось, поспішаючи на заняття до Біблійного інституту, я почув, що до мене хтось звертається. Повернувшись, я побачив простягнену до мене руку...
Мучинский Николай ,
Тернополь, Украина
Женат. Двое дочерей.Собираю разные удивительные истории-свидетельства, которые случаются с нами в реальной жизни ибо Господь творит чудеса и по сей день. С Божьей помощью пишу по них рассказы, в основном на украинском языке. Есть и небольшая часть рассказов надуманных. Они из личных наблюдений и рассуждений, или сотканы из нескольких историй.
Божих Вам благословений! e-mail автора:ilkivkolja@i.ua
Прочитано 12399 раз. Голосов 2. Средняя оценка: 5
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Дуже корисна для нас розповідь. Дякую вам.
Творчих надхнень вам від Господа. Комментарий автора: Дякую Іра!
Був радий почути Ваш голос.
І Вам також творчих і особистих надхнень від Господа!
(Хоча це напевне все разом)
Надежда Дудка
2010-08-30 14:32:37
Спасибо. Очень каснулось. Благословений Вам. Комментарий автора: Дякую! Радий, що Вам сподобалась ця життєва історія.
Божих Вам благословінь!
Забытые Двери - Fylhbfyjd Gfdtk Не совсем в формат сайта.История создания такова 6долго и упорно пытался пробить рубрику "Мегаполис в печатном издании,на Родине не приняли,просил случайных знакомых передать в издания их города,но ответа не поступало,пробивался через коммерческие издания ,отчего приходилось работать сутки через день,недавно послал в листудию "Белкин " с нижеследующей исповедью:
Исповедь Фореста Гампа
Повторю телефон Димы. Не знаю настолько уж он знаменит вм вашем
> ВУЗе ,сколь себя обрисовывает...89272864201.Познакомились мы так:
> работал на заводе ,сходил с ума от первой поздней любви (в
> 22!!!года),писал на станке безграмотные стихи и брал дни в счёт отпуска для поездок на историческую Родину. Услышал ,что некто Дима Першин устраивает вечер памяти
> поэта-земляка Седова. У Александра Палыча Седова трагическая
> судьба-выкормыш А Н Калашникова ,будучи актёром ,он много колесил по
> стране ,потом оказался на Родине ,спился ,опустился до ДД на базарном
> радио ,к 40 ни семьи ,ни кола ,ни двора ,накушался таблеток ,опочил ,
> горя не выдержала старуха -мать ,выносили 2 гроба .Известности поэта
> он не сыскал и после смерти ,вспоминают лишь кучка людей. Я долго
> искал сборник этого автора ,удалось купить брачок в
> типографии. Читая ,плакал :я нал уже какие эмоции порождают подобные
> строки. Потом узнаю ,Дима устраивает литобъеденение . Сходил, не
> привычный к подобному ,чувствовал себя не в своей тарелке: какие -то
> старики обсуждают стихи о УХЕ ИЗ КОТА .Дима предложил поступать в
> Литературный ,разбередив старые раны – ведь мечтал об этом с д\с . А тут у меня начались домашние
> проблемы ,больницы. За это время сей литсоюз распался. Одного старика
> муж сей пихал в местный журнал ,со мной занимался по субботам ,пихая в
> Литературный. Группу инв-ти я не получил -не было взяток ,устроиться
> со справкой на лёгкий труд -нереально ,первая любовь не и без моей помощи поступила в медучилище и вышла замуж ,а я оказался в Церкви, где один священник посулил помощь в получении образования. В это время
> он поминал Бикмуллина (мужик пахал на мебельном комбинате ,после
> смерти выяснилось, что -академик. Вроде ,его труд защитили как
> диссертацию ,а потом издали книгой под чужим именем, вроде выпивал от
> этого, а потом сердце не выдержало.)На этом вечере познакомился с
> Лёшей Куприяновым -я давно предлагал Диме пообщаться с ним, но тот
> орал, что рабочие- быдло, мордовский эпос в зачаточном
> состоянии, православные –лукавые ,а в самиздате 90х все
> графоманы ,а я –эгоист ,фаталист и интроверт. Мнение ,что написание некрологов коммерчески выгодно меня
> коробило Раз так достал, что я читаю ненужную литературу, что я
> приволок ему кипу своих книг- Золю, Бальзака и Стельмаха "Думу о
> тебе",после чего он стал их читать. А меня познакомил С
> произведениями Саши Соколова И вот Дима, обозначающий меня
> эгоистом, интровертом ,шизофреником, достоевским и прочая заявляется ,в
> Храм, выдёргивает меня во время службы из Алтаря ,обозначает
> мракобесом, упрямым мордвином ,пугает депрессией, что Церковь меня испортит, там всех пугают адом придирается к
> обуви. потом заявляется через 3дня с думой, что мне надо в
> семинарию. Потом в день когда мне надо было уже быть в Литературном
> через общую знакомую интересовался моей судьбой .НО то что он
> отправил оказалось не добирающем положенного объёма, а он любил в моих
> строках выдёргивать любые зачатки духовного. Я заработал, послал то что сам
> хочу и как хочу -и прошёл...Тут умер священник ,отчего я не поехал в Москву после вызова из Литературного. У гроба его мы встретились с Димой , тогда ещё с косичкой. Я не поехал и после второго вызова –всё надеялся, не смотря на отсутствие возможностей ,сперва чего –то достичь. Потом мы не виделись. я полностью был в
> ауре православия -и то было самым лучшим временем моей жизни. Видел
> его редко и случайно, знал что в музыкалке ставит голос, раскручивает
> свою группу .У мызшколы советовал о снятии полдома у старухе в Пензе и устроиться педагогом ,а ещё искренне радовался,что я не испорчен Церковью .А я уже побывал в Монастыре,где не получил благословения на творчество,пытался уйти из Церкви и написал психологическую работу (www.serbin1.narod.ru ),кою, не смотря на заверения препода никуда до сих пор не пристроил, ибо это считается неугодным Богу. Раз пересёкся с ним на квартире его мамы, где он жил
> после нового развода ,он вспоминал мою обувь, из-за которой на меня не
> посмотрят девушки. Знал бы как смотрели когда в дедовых обносках
> ходил до 20 лет...Дима продолжал ставить театральные зрелища ,на которые я не ходил, т. к. чувствую себя в подобной атмосфере не в своей тарелке. А потом окончательно ушёл из Церкви ,т .к. там пытались склонить на свою сторону ,а я не хотел отрекаться от творчества. Дальше я болтался по городу. Тут предложили это место
> корреспондента , хотелось заявит о нём ,встретились Он позвонил в
> редакцию и наорал в трубку .Рассказывал о первых шагах в инете, звал
> с собой. Написанную статью он привычно потерял, написал новую .Многим
> людям рекомендовал его, да весь литгород тащил за свой счёт в сеть .Но
> у Димы ежедневно меняется мнение .Он ничего не помнит -2жена как -то
> его стабилизировала ,а сейчас некому. Ходил я каждый день в этот
> салон и рассказывал адресатам, какие проблемы не позволяют переслать
> Диме свои вирши .А б\п он и не будет. Он восстанавливал литклуб
> ,скачивал материалы ,находил идеи -он терял и забывал Пошёл потом на
> мойку .Надеясь, что пробью рубрики о таких Димах в молодёжках и буду получать гонорары
,да их порадую ,Дим этих.. После Церкви я ,вообще, долго болтался по низко оплачиваемым работёнкам ,на которые не каждый и пойдёт. Иногда я не мог даже содержать майл , не раз закрывал ящик и пользовался обычной почтой. Зряплата когда не дотягивала и до 1- 2 тысяч рублей, сшибал в Церкви, но тупо тратился на сеть ,пытаясь выйти на диаспору афророссиян и самиздатчиков 90х,что разбегались от меня как от бабайки дети. Нередко меня убеждали, что мои попытки чего –то достичь нереальны ,а я продолжал идти вперёд. Так однажды я узнал о Иноке Всеволоде и долго надеялся, что он поможет пробиться в творчестве ,что ,конечно же ,не кормит ,а разоряет, особенно когда комп недоступнее летающей тарелки. Зашивался ,звонил ему чуть не каждый день, просил передать фото
> для оформления наборщикам, не пришёл ,в салоне подготовил папку, где
> разжевал куда и что ,не пришёл .»З.Двери» вышли на Кружевах
> -предъявил ,что ничего не показывал Потом издал уже без оформления в
> Крае Городов, отнёс его маме экз ,он его потерял. После мойки оказался в Пту,выходило меньше поди даже500 в месяц .В это время переписывался с одной девчонкой ,долго и подробно. И даже пригласил в Дивеево. Но она видела это смешным и глупым, обозначала меня наивным, эгоистом, говорила ,что использую людей и что она – не цветочек аленький и согласна пойти официанткой в ночной клуб, чтоб быть честнее. Но она ,не подозревая, вернула меня в Храм, откуда я ушёл и как прихожанин. Потом, ковыряясь в церковной грядке ,я встречу девушку, что из- за проблем с трудоустройством долго отирается при Храме за паёк. Мне она западёт душевными качествами .Однажды мы долго будем стоять в подъезде, она будет рассказывать скольких ухожёров отшила ,т. к. мечтает стать монахиней, и лишь тогда я пойму насколько смешно и глупо выглядел в переписке ,которую прекратил, кстати, пытаясь в очередной раз вернуться в духовное русло. Потом стал видеть его, Диму,
> в Храме ,где он говорил ,что...в следующей жизни будет монахом. Появление его, почти лысого, спустя года три, для меня было неожиданностью. Я попросил его сканировать фото свои для Белкина, он как всегда пообещал ,потом забыл и не захотел оформлять мой текст. Так что – на прямую к нему .Просил
> оформление послать Вам, проигнорировал ,в воскресение поцапались ,а в
> понедельник подобрал меня к себе поговорить. Учил жизни ,не давал договорить ,привычно не мог выслушать ,а я был, не смотря на хроническую трезвенность ,впервые и, надеюсь , в последний раз выпимши и мне было херово –одна девчонка брала для своего сайта мои рукописи ,а теперь из не найду
> и сватал какую-то пухленькую массажистку, а у меня ,стоит увидеть на ульце ту первую любовь по –прежнему предательски ёкает сердечко ,да и согласен остаться один или привезти с отцовой деревни девчонку из неблагополучной семьи, лишь бы за писанину не стучала сковородкой по башке. Журил что я никогда не буду классиком и сам не знаю чего хочу ,что не пишу в местную
> прессу ,где за месяц дают 700 рублей. Но это не мой уровень ,и я вырос из этих штанов
